Надвечір’я

На дворі божа благодать

Духмяно пахне матіола

Десь коники в траві сюрчать

Тихенько грає радіола

Вечірня зіронька привітно

Низенько з заходу встає

Немов із рідного із краю

Мені привіт передає

Чи то роса, чи то сльоза

Незвано потьмянила погляд

Не залишай мене одну

Ти сядь зі мною поряд

Моя рука в твоїй руці

Й подружня тиха мова

Твоє тепло – моє тепло

Бальзам душі – розмова

літо 1996 р.

Земля батьків

Вечірнє небо, мов парча

Зірками тихо мерехтіло

І серце дуже молоде

У грудях лунко тріпотіло

Сюрчали коники в траві,

Що аж луна ішла горою

І ноги, змочені в росі

Вузенькою брели межою

Вже колосилися хліба

Розливши моложавий трунок

І маки й блават зацвіли

Природи-матінки дарунок

Тіло, натомлене за день

Так млосно-болісно щеміло

І п’янко пахло по дворах

Недавно скошенеє сіно

То рідний краї мій дорогий

Дитинства затишна колиска

Де безтурботно все було

Завжди готова ложка й миска

( То рідний край, земля батьків

Дитинства затишна колиска

Ще б пить би й пить з джерел твоїх

І хоч у снах побачить зблизька)

Роздуми коло вікна

(до Андрійових 20-х роковин)

Шмат неба бачу я в вікно

І бачу вулиці частину…

Коли ж та стежка навпрошки

Верне додому тебе, сину?

Гаряче прикладу чоло

І скла відчую прохолоду…

Нестримно швидко час летить –

Вже двадцять літ тобі од роду

Давно вже бачила тебе

Армійську службу ти проходиш

Де доля кидає тебе?

І в снах чомусь ти не приходиш

Та ратний труд завжди в пошані

Гордись, що ти того пізнав

А ми пишаємось тобою

(Кажу для того, щоб ти знав)

Змужнів ти, мабуть, і окріп

Загартував ти тіло й волю

Не дай лиш серцю очерствіть

Не дай зломити власну долю

Вона у кожного своя –

З чужої не змалюєш взори

Ціни ти щастю не складеш

Поки не взнаєш, що то горе

Розлук хто гіркоту узнав

Смак зустрічі зуміє той відчути

Було це, сину, завше так

І так воно й повинно бути

Коханню знає той ціну

Кому дано когось кохати

Хто прощений ні раз не був

Той не уміє і прощати

В цей день ми думкою з тобою

Бажаєм щастя і добра

Здоров’я, успіхів бажаєм

Легкою служба щоб була

Сім’єю всі тебе вітаєм

Шлем із Черкащини привіт

Всього найкращого бажаєм

Щоб був по швидше ти вже «дід»

15.01.99 р.

Спомин

Хатина біла, черепиця

І дві берізоньки-сестриці

Обнявшись гіллям, шелестять

Немов сказати щось хотять

Кленок крислатий і вишняк

Від гойдалки легенький ляк

В душі остався і тепер

Як по дитинству легкий щем

Баба Уляна на пеньку

В рясному затінку бузку

Сидить собі. Тепер мов бачу

(Та годі, бо іще заплачу)

Циганка-яблунька в саду

Що мов до шлюбу молоду

Весна щороку зодягала

В рожево-білі покривала

Город кривою полосою

Лежав відкраяний межою

На шлях виходив за село

Ой, як давно все це було…

Ячмінь і жито, картоплі

Що лиш чубами із землі

Після обсипки виглядають

На волю визволить благають

В кінці городу ряд беріз

Що батько з Долинок приніс

……….прутиками в’язку

(Тепер розказую як казку)

А все насправді так було

Та жаль, як кажуть «загуло»

Не «загуло», бо чередою

Стоять і досі борозною

І ті берези і грабки

У небі бродять ті ж хмарки

І бджілка та ж над бузом в’ється,

Мені ж лиш спомин остається

25.04.95

> > >

«Хто може чути, то почуйте…»

А чути можуть ой не всі…

Пишу, пишу, а кому слухать?

Кому читать оці вірші?

Як гарног, друже, що зайшов,

Відвів в розмові мені душу …

Вільно – писать, хоч не писать

Та вже писать здається мушу

Марних похвал я не люблю

І в похвальбі не розсипаюсь

Та все ж приємно було чуть:

«Як класно! Чесно присягаюсь!»

> > >

Літо

В полях жита відквітували,

Колос налився хлібним соком

І вишня спіла у садах

Манить бурштину зрілим оком

> > >

Червневий дощик грозовий

Свариться лагідно громами

І ось суха вже п’є земля

Вологу спраглими вустами

Хвиля повітря запашна

Неначе мозок просвіжила

Прогнала геть думки сумні

З’явилась в тілі дивна сила:

Я хочу славити красу

Досита тішитися нею

Знайти ті вирази, слова

Щоб стали піснею моєю

Спогади дитинства

(переклад І. С. Нікітін)

Безтурботне дитинство,

забави дитячі…

Тільки згадаєш

і сльози гарячі

Вмить, як туманом

покриють повіки

Воно ж бо в душі

залишилось навіки

. . .

Голову бабця в дрімоті

схилила

Додолу з лежанки клубок

упустила

Плигає Мурко

підкида його лапкою

Каганчик ледь блима

під ясною шапкою

Насувається ніч,

темнота лізе в очі

За вікном заметіль

і свистить і гуркоче …

. . .

Бабусині байки

 дрімоту накликали…

Косулі чарівні

гору срібла насипали

У лісі в хатині –

відьми, чаклунки,

Феї чарівні

дарують дарунки

Ліс темний принишк,

 тишина аж лякає

Дерева кощей

із корінням ламає…

Моє серце у сні

 завмира і тріпоче

За вікном заметіль

 і свистить і гуркоче

Бабуня ліниво встає.

 Позіхає.

На ніч постільку

 мою поправляє

«Лягай же, голубко

з святою молитвою

Ангел Господній

хай душу хранить твою…»

Бабусин кожух

мені ноги зігрів

Й новий уже сон

 у очах зарябів…

Я сплю і не сплю…

а каганчик тріпоче

За вікном заметіль

і свистить і гуркоче…

. . .

То пам’ять довічна

 веселий був час

Вернуть би все знову,

вернуть хоть на час

Життя вже минає

в турботах щоденних

Дитинство, як рай

серед справ тих буденних

Так де ж тії сни

 і казки, і вірші

В подушку поплачу –

відлягне з душі

Без просвітку даль

мені душу лоскоче

За вікном заметіль

 і свистить і гуркоче

13.10.97 р.